Життя, обпалене війною
Доторкнутися до чиєїсь життєвої історії – так тремтливо і відповідально. А коли це ще й розповідь старенького фронтовика, його щира сумовита сповідь…
Скільки там болю і надії, життєвої мудрості і тепла. У цьому ще раз переконуємося, поспілкувавшись із ветеранами Другої світової війни.
Розповідь відважного льотчика, підполковника Бориса Скібіцького із Здобутку
Йому уже 96, та Борис Поліектович, як завжди, бадьориться, жартує, примовляє. Щиро радіє гостям, запрошуючи до світлої великої оселі. Тепер тут сам господарює, чекаючи на гостину дітей та онуків. Он скільки світлин із найдорожчими!
На чільному місці – портрет двічі Героя Соціалістичної праці Федора Дубковецького. Борис Поліектович любить згадувати свого тестя, часто ділиться його порадами. Не раз вони і йому ставали в нагоді.
Спогади про війну – гіркі спогади юності. У 1940 році Борис Скібіцький закінчив школу, тоді ж його призвали до армії. Мріяв стати льотчиком. Спочатку служив у танковій частині у Ленінградській області. А через рік його направили навчатися на авіатора у Москву.
- Якось у неділю пішли з хлопцями у Третьяковську галерею, - згадує Борис Поліектович. – Тільки вийшли, як чуємо повідомлення, що почалася війна…
Спочатку служив льотчиком у тилу. Був поранений. У 1943 році потрапив на фронт. Борис Скібіцький має 2400 годин нальоту.
А ще багато невеселих спогадів про втрати бойових побратимів-льотчиків, для яких могилою ставало небо, про яке ще так недавно мріяли…
Свідок тих подій старенький потертий військовий планшет.
- Він мені як товариш зараз, - усміхається Борис Поліектович, помітивши зацікавлений погляд співрозмовників. – Пройшов зі мною усі роки війни…
Старенький фронтовик переводить подих. Дякує за увагу і турботу. На самоті він часто згадує минуле. Зізнається, як іноді хочеться поділитися тим болем і відчути підтримку.
Спогади фронтовика Миколи Івановича Горбенка із Тального
У затишному провулку не відразу й запримітиш за розкішними вишнями невеличку біленьку хатинку. Ось і господар у крислатому капелюсі, мружачись від сонця роздивляється гостей.
Микола Горбенко був призваний до армії у 1940 році. Служив у Естонії, місті Віленді, у 149 гаубицькому полку. Уже тоді почали з’являтися чутки про можливу війну. Пам’ятає і сьогодні недільний ранок 22 червня 1941 року. Як о 8 годині прозвучав по радіо виступ Молотова про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз.
- Тут же у лісі формували армію, - згадує Микола Іванович. – Людей була тьма-тьмуща. А харчів немає. Топити, щоб приготувати їжу, не дозволялося, бо над нами літала німецька рама, «прощупувала». Я служив в артилерії. З боями дійшли до Великих Лук Калінінської області на Московському напрямку. Там ми і потрапили в оточення. То було справжнісіньке пекло. Микола Горбенко пережив три роки полону. А потім був «особливий відділ». Пройшов ретельний допит: як і чому був у полоні, що робив. Після „перевірки“ його зарахували у радянський 45-ий піхотний полк. Служив уже на острові Рубен у Балтійському морі.
Час не стирає спогади про війну. Надто вони болючі.
А в травневі дні по-особливому щемливі…
З великою вдячністю ми низько вклоняємося великому подвигу і героїзму усіх, чиє життя обпалила війна.
